Павлу 32 роки. Родом він із Київської області. До початку війни працював оператором японських верстатів на Обухівському комбінаті. Робота була нелегка, але йому подобалася. А у 2023-му Павло добровільно пішов на фронт. Спочатку служив в авіації, у роті охорони, а згодом – у піхоті на Луганському напрямку.
«9 січня 2025 року я отримав перше поранення. З побратимом ми виносили тяжко пораненого з поля бою. Нас помітив ворожий FPV-дрон і почав полювання. Ми сховали пораненого в кущах, а самі кинулися в різні боки. Позаду мене стався скид. Шматок дерева залетів під бронежилет. Мій напарник отримав уламок у ногу. Нас урятував маленький бліндаж. У ньому ми перечекали атаку другого дрона. Потім викликали допомогу. Військовий медик, який сам уже був поранений, допоміг нам, і ми вчотирьох почали пробиратися до евакуаційного пункту. І тут знову – ворожі дрони, скиди! Медика зачепило осколками, мене контузило, але ми дісталися до своїх. Ішли більше кілометра. Четвірка поранених, але сильних», – згадує Павло.
Чекати на евакуаційну машину довелося цілу добу. Потім захисник пережив складну операцію – уламок спричинив серйозний розрив м’язів ноги.
«Лікарі сказали: «Добре, що дерево, а не залізо – усе б усередині порвало». Внутрішні органи не постраждали, але пошкодження м’язів було значним. У Реабілітаційному центрі Дніпра я вже майже два тижні. Спочатку було важко – не витримував навантажень, нога зовсім не слухалася. Але зараз відчуваю – справа пішла!» – ділиться оборонець.
«У Павла ще зберігається больовий синдром. Через це є обмеження в русі – деякі рухи спричиняють сильний біль. Але ми підбираємо вправи, щоб покращити його ходьбу, збільшити силу та амплітуду рухів нижніх кінцівок. Кожне поранення унікальне, і неможливо порівнювати їх між собою. З ним ми працюємо над зменшенням болю, щоб Павлу було комфортно ходити, спускатися сходами, бути максимально самостійним. Ми починали з дихальних вправ. Зараз уже можемо зміцнювати спину та ногу. Біль трохи зменшився, і ми поступово збільшуємо навантаження. Зараз він рухається за допомогою однієї милиці, а наша мета – щоб згодом він міг ходити без неї», – зазначає асистент фізичного терапевта Микита.
Попереду у захисника ще тривалий шлях відновлення. Зараз говорити про конкретні терміни зарано – з часу поранення минуло небагато, і тканини ще загоюються. Однак навіть за цей короткий період Павло за допомогою фахівців Реабілітаційного центру Дніпра досягнув помітного прогресу.