Пані Катерина 20 років пропрацювала невропатологом в одній з лікарень Маріуполя. Коли почалось повномасштабне вторгнення РФ, жінка з чоловіком була на медичній конференції в Іспанії. У Маріуполі, який потерпав від нещадних обстрілів рашистів, залишилося двоє синів — 18 та 9 років. Зв’язок з ними було втрачено.
«Дві доби ми добиралися з Мадрида до Дніпра. Це було найближче до Маріуполя безпечне місто. До 17 березня ми з чоловіком думали, що наші діти мертві. Чоловік схуднув на 10 кілограмів. Зв’язку з дітьми не було. Але, дякувати Богу, діти все ж змогли самостійно виїхати. За щасливим збігом обставин за кілька місяців до цього старший син отримав права. Він з молодшим виїхав на моїй автівці», — розповіла Катерина.
Пані Катерина згадує, особливо важко було попервах. Адже з майна було лише 2 автівки та чемодан з Мадрида. Спочатку жили у родичів. Потім три місяці у дніпрянина, який безоплатно надав родині житло.
«Я доволі швидко знайшла роботу в консультативно-діагностичному відділені міської лікарні. З квітня я працюю тут. До цього в Маріуполі працювала лише в стаціонарі. Тож це новий для мене досвід. Маю до 20 пацієнтів на день. Зазвичай більшість з них це військові. Прийняли мене тут дуже добре. Колектив чудовий, я йому дуже вдячна. У Дніпрі зустріла багато людей, які нам допомогли. Наприклад, коли ми тільки приїхали, то жили у родичів. Потім один дніпрянин, знайомий моїх друзів з Маріуполя, пустив нас пожити в свою квартиру. Сам він переїхав до сина. Грошей з нас не брав. Я чесно скажу, не знаю, змогла б я пустити незнайомих людей отак до себе в квартиру. Прожили в нього три місяці, потім змогли винайняти своє житло. Дуже йому вдячні», — сказала Катерина.
Дніпро працевлаштував у міські лікарні 347 внутрішньо переміщених осіб. З них 127 — лікарі, 138 — середній медичний персонал, 53 — молодший медичний персонал і 29 — технічний персонал.