ГоловнаCуспільство

Я шукав маму для майбутньої доньки, вона запропонувала себе, - Юрій Скребець (ІНТЕРВ`Ю)

Він – рятує життя поранених на хірургічному столі та на Східному фронті. Вона – опора і друг бійців цілого полку добровольців, який воює в АТО з 2014 року. А разом вони – нова українська сім`я. 

Ця пара - начмед лікарні ім. Мечникова Юрій Скребець та прес-секретар полку «Дніпро-1» Катерина Леонова, які близько місяця тому приголомшили та порадували своїх друзів несподіваною новиною про своє одруження. 

Що посприяло цьому вдалому поєднанню, взялися дізнатися журналісти ІА «МОСТ-ДНЕПР». 

- Розкажіть з чого все почалося? Як пройшов шлях від знайомства до відносин?

Юрій: Ми знайомі чотири роки. Вперше цю красуню побачив у червні 2014-го. Тоді в нашій лікарні перебувало багато поранених, в тому числі з тодішнього батальйону «Дніпро-1». Мені зателефонували зі Штабу національного захисту і попросили приїхати, щоб погодити певні питання. Мене зустріли і провели до прес-секретаря батальйону поговорити про висвітлення. Сказали мені: «Знайомтеся, це Катерина». Як зараз пам`ятаю ситцеве платтячко у квіточку, в якому вона була одягнена. І я подумав тоді: «Боже, яка неймовірна красуня!». 

Катя: Я всі ці чотири роки знала, що є такий собі Юрій Юрійович, розуміла, чим він займається, як саме він допомагає фронту, і що від нього залежить те, як приймають поранених бійців у цій лікарні, а завдяки його доброму ставленню – завжди з увагою та повагою... Я дуже гостро переживала все, що з ним відбувалося потім, особливо, коли дізналася, що він був поранений. Проте, в мене була своя робота, своє особисте життя і я тільки інколи думала: «Було б гарно бути разом з такою людиною і допомагати іншим». Але ми жили поруч, і водночас, паралельно, спостерігаючи за життям одне одного під час війни у соцмережах та новинах. 

- Коли ви зрозуміли, що закохалися?

Катя: Пам`ятаю цікавий телефонний дзвінок... Я займаюсь з літа 2017-го не тільки полком, а й футбольним клубом. А тому, з метою привернути увагу до матчів на Дніпро-Арена, ми намагалися запрошувати на ігри якомога більше людей причетних до штабу і полку. Створювали спеціальний список – так би мовити, «віп-персон». Я колись переглядала прізвища і подумала: «А чому тут немає Скребця? Може, він і футбол любить….».Зателефонувала йому і спитала: «Юрій Юрійович, а Ви не хочете на футбол?». А він відповів: «Мені не до футболу, бо я шукаю маму для своєї майбутньої доньки». І я жартома сказала: «Можу запропонувати лише себе». 

Юрій: Я подумав: «Ого! Приїхали... на футбол». 

- Так чи зустрілися ви врешті-решт на матчі?

Юрій: Так, але Катя мене ігнорувала, а я бігав за нею...(сміється)

Катя: Ні, я не ігнорувала! (сміється) В мене була купа справ: я зустрічала журналістів та проводила прес-конференцію, вичитувала тексти прямо під час таймів, тримала руку на пульсі, адже коли йде процес робочий – не до флірту. А взагалі-то думала, бо жінки універсальні в цьому плані, що він досидить до кінця матчу, а потім запросить мене на каву. Та він підійшов і сказав, що від`їзжає кудись по справах, і щоб я запросила його на наступний. Я подумала: «Хм, ну добре. Значить він все-таки приїхав не за мамою для майбутньої доньки». Пізніше до мене підійшла знайома-волонтерка і сказала: «Катя, він же приїзжав до тебе, він так дивився…!». Але тоді я таких речей не помічала і пропозиція стати мамою сприймалася не серйозно, бо всі ми трохи живемо у світі стереотипів «цукерки-кіно-гуляння під луною-весілля-тощо».

- А що далі?

Катя: Після того ми зустрічалися ще декілька разів. Пам`ятаю, як лікарня ім. Мечникова влаштувала безкоштовне обстеження для волонтерів – мені було цікаво, як там моє тіло відчуває себе після 4-х років війни і стресів. Коли я прийшла туди, то зрозуміла, що занадто багато білих халатів, з яких я майже нікого не знаю. Аж раптом побачила спину Юрія Юрійовича. Підійшла до нього і сказала, що я хочу, а він відразу провів мене в кабінет комп`ютерної томографії і залишив там. Щоправда, в цей день я його попередила: коли пройду всіх спеціалістів, зайду до нього на каву. А я не прийшла, бо обстеження скінчилося піздно, і я подумала, що у Юри робочий день скінчився. Пішла у кав`ярню на трамвайній зупинці сама пити каву. Аж раптом він мені телефонує і питає: «А чому Ви до мене не зайшли?». Тож, він прийшов сам до мене, і ми досить романтично посиділи, поговорили про хвороби та мої вірші, про футбол та певні особливості нашого особистого життя…

Юрій: Все складалося дуже швидко, але правильно і ніби пазл почав складатися у омріяний малюнок для нас. Я вирішив, що треба завоювати її якомога швидше, доки вона не оговталася (посміхається). Навіть коли ми одружувалися, ми зробили це за рекордний час – 29 хвилин…

 

- Юра, коли ви вирішили зробити Каті пропозицію?

Юрій: Це було на наступний день після спільного корпоративу з полком, 28 грудня. Такий собі подарунок під Новий рік, на перше спільне свято. Я спитав, вона відповіла: «Подумаю…»

- А як ви його зустріли? 

Юрій: Новий рік ми зустрічали з друзями – Дмитром Ярошом і його дружиною Олею. 

Катя: Було доволі романтично – бо це й ще день народження Бандери Запам`яталось, як ми співали пісні в альтанці і говорили про війну та боротьбу, як Провідник відразу прийняв мене як свою, адже Юра для нього більше, ніж друг.

 

- Розкажіть про ваше одруження? Як це було?

Катя: Коли ми прийшли до ЗАГСу, нам запропонували укласти шлюб в той же день. Я спочатку вагалася, хотіла зачекати хоча б до п`ятниці, подумала: «А як же моя сукня-вишиванка, яку я замовила?». Але нам пояснили, що в п`ятницю тут буде купа людей, лімузинів, кортежів... А ми з Юрой зійшлись на думці, що не любимо пафос і ось такі публічні заходи. Тому нас попросили трохи прогулятися-почекати, а через півгодини - розписали. Поки ми прогулювались, я вирішила взяти подвійне прізвище. 

Романтична вечеря пілся одруження у нас була в кабінеті Юри у лікарні Мечнікова після 22:00. Єдине, що перед цим ми вдягли вишиванки, в яких планували одружитися. А вже у кабінеті ми одягли одне на одного обручки. 

- Як ви вважаєте, що у вас є спільного?

Юрій: Все (сміється)

Катя: Є лише одна неспільна риса: я – хронічно непунктуальна, а він – навпаки. Зараз ми вчимося жити з цим (Сміється). 

Одна з найголовшіних наших спільний рис – це те, що ми не любимо проводити вільний час вдома. Якщо є можливість, то ми ходимо на концерти, виставки... Є дуже багато планів по всіляким відвідинам, обидва любимо подорожувати – так що планів багато. Головне, знайти час, бо кожен працює над багатьма проектами, при цьому, проект «родина» - надважливий (посміхається).

 

- Як справляєтеся з сімейним побутом?

Катя: Проблем немає, але так сталося, що зараз ми живемо одночасно в трьох квартирах, як кочове плем`я - є квартира, яку я орендувала, є квартира, яку арендував Юра, і ще одна - його власна.

Юрій: Так, в одній у нас кіт, в другій – гаряча вода, а в третій - зручне ліжко, але незабаром все поєднаємо.

 

- Чи присутня у вашому житті романтика?

Катя: Юра завалює мене квітами - кожного тижня дарує якийсь незвичний, гарний букет – то чобіток з орхідеями, то клітина як для пташки, то корзинка – як у Червоної капелюшки. Проте набагото романтичніше – коли він співає під час керування авто або починає читати на пам`ять Байрона чи Аліг`єрі, коли приходимо додому…В мене теж з поезією є спільне дещо – я пишу вірші все життя, але на замовлення не можу, тільки коли є раптове натхнення… Якось їхала в потязі, думала про нього, написала вірша. Юра, крім медичної освіти, має багато талантів – пише хронічно добре, грає на різних інструментах. Нещодавно, взнала, що в нього виходять дуже гарні переклади. Колись надіслала йому повідомленням вірш, щось мене зачепило в рядках,а через годинку він прислав мені варіант українською. Вийшло навіть краще.

Юрій: Гарний вірш. Надихнув. Звучить він так:

Мы уедем с тобою когда-то на греческий остров,Сложим дом из камней, и очаг, и поймаем козу, Назовем ее Арфа, и жить будем тихо и просто, Лишь бы крыша не очень у нас протекала в грозу. А вокруг будет море, оно будет добрым и щедрым, Я в погожие дни из него буду рыбу ловить,Так состаримся мы, нас соленые выбелят ветры, И зимою умрем, и коза нас пойдет хоронить.

Українською це вийшло так:

Ми поїдем з тобою на далекий засніжений острів, Із каміння складу наш будинок, спіймаю козу, Ти назвеш її Арфа, і житимем тихо і просто. Дах щоби лиш не протік у бурхливу весняну грозу, Навкруги буде море. Воно буде лагідно щирим. Буде риба ловитись, рости виноградна лоза,Постарієм разом, і світанком холодним і сіримМи розстанем, як сніг, і ховати нас піде коза. 

Коли я показував ці варіанти друзям, вони казали: «Гарно. Але не варто було перекладати його російською». (Сміється)

- Чи думаєте про появу дітей? Кого плануєте першим – сина чи доньку?

Катя: В часи війни хочу хлопчика – бо так треба, занадто багато чоловіків гине, я думаю про жінок, в першу чергу, які залишаються на самоті – без підтримки. А Юра - дівчинку…

Юрій: Чим більше доньок, тим менше у батька шансів в старості залишитися в будинку для людей похилого віку. 

Катя: Все одно буде хлопчик… (сміється)

Юрій: Ну буде хлопчик, то й буде хлопчик.

Катя: І дівчинка, можливо.

«Всі будуть...», - тихо погодився Юрій. 

 Редакція «МОСТ-ДНЕПР» щиро вітає молодят та бажає їм міцної незатьмареної любові, взаєморозуміння та підтримки один одного і великого щастя на спільному шляху! 

Читайте новини МОСТ-Дніпро у соціальній мережі Facebook